Іноді мені здається, що наша основна проблема в тому, що нам завжди мало. Всього мало. Ми купуємо новий телефон, радіємо йому, але через півроку він набридає і ми хочемо новий: краще, більше, новіше. При цьому ще нам потрібна кімната ширше, ліжко м'якше, побільше людей.
Ось каже людина мені: «я люблю тебе». І я знаю, що це сильно, що це правда, що це так. І господібожемій, хіба цього мало? Та одним тільки цим жити можна. Як в «Повісті про Сонечку»: «Я одним этим люблю и кормилась. От того так и отощала». А нам же мало! Нам же ще потрібно, щоб любили тільки тебе, щоб думали тільки про тобе, щоб весь світ тільки навколо тебе і крутився.
Останнім часом все стало егоїстичним, всі стали егоїстами. Любов зараз — це суцільний егоїзм. Люблячи когось, ми піклуємося про себе. Шукаємо плюси любові для себе, говоримо я люблю тебе від того, що самі того захотіли, любимо для себе.
Коли ти кохаєш людину, ти не можеш робити йому боляче. А ми всі тільки й займаємося цим, нам бачте боляче. Коли ти любиш людину, ти повинен піклуватися про те, щоб не було боляче йому і терпіти свою біль. І коли це взаємно  з двох сторін, то і болю-то немає. А тут… а тут тільки і колимо один одного словами гострими, уходами-оставляниями-бросаниями. Ми прив'язані до якихось фізичних дій, але я вважаю, що деякі слова бувають гірше, ніж будь-які дії.
Загалом мені дуже сумно і немає більше сил пов'язувати слова логічно.
Просто цінуйте всіх ваших людей!