Моя планета — твоя душа.Де я і хто я без тебе? Чи зможу я одна зупинити це нестерпне цунамі — пекучий біль моєї душі?

А я ж тебе майже не знаю.Хоч і знайомі вже декілька років.Випадкова зустріч… Була такою бажанною.Цілий день усміхненною ходила, завдяки тобі) Вона заполонила мої думки, розпалила з новою силою вогник минулих почуттів. Я пам'ятаю твою посмішку, щирість.Твої спроби заповнити наші паузи, мої нісенітні відповіді.Не дивлячись на таке безглузде мовчання з мого боку, з тобою було неймовірно легко.

Я так не хочу тебе втрачати..З таким трепетом зберігаючи спогади цих 2ох днів, з такою теплотою і жадібністю вслуховуючись кожній миті. Скоріш за все, це тобі зовсім не потрібно.Адже ти зарз не один і ти щасливий нарешті) Зі мною лише дощ, який все вторить за вікном «не чіпай чуже щастя»… Вся ця ситуація мені чомусь нагадала рядки з твого вірша: «Сьогодні не було ні сил, ні часу.Сьогодні в нього була інша правда, яку він полюбив чомусь одразу» 

Я так не хочу це втрачати… Окрилююче почуття.Те, що приносить радість.Те, що змушує посміхатись.Мовчання… Холодне, злісне, як паща розлюченого пса, покинутого господарем.Воно розриває зсередини, обпалює органи, покриває інеєм очі… Твої долоні, очі, вії. Не примушуй мене втрачати, благаю. Будь!

А знаєш, немає різниці чим все закінчиться, тепер коли ти все знаєш; мені до-вподоби будь-який фінал.Тільки знаєш, мені дуже хочеться, щоб ти мене пізнав, щоб ти все про мене знав.Як трішки мені потрібно, радість моя, як мало. 

Зараз стільки думок буде.Я не хотіла, вибач. І ось так гірко. Тільки не кривись) Посмішка раз, посмішка два)

Прикро.Значить не судилося.І ось  так знову по-наївному.Наївно-вірна… Одне, що прикро… Я звикла до тебе.Мабуть, мені вже вистачило усіх слів, щоб виразити тобі свої почуття.Тут слова вже недоречні.

Дякую тобі, за мою посмішку)